Відходи – будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворились в процесі виробництва чи споживання, а також товари(продукція), що повністю або частково втратили свої споживчі властивості і не мають подальшого використання за місцем їх утворення чи виявлення і від яких їх власник позбувається, має намір або повинен позбутись шляхом утилізації чи видалення (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Побічні продукти тваринного походження, не призначені для споживання людиною (побічні продукти тваринного походження), - туша або частини туш забитих, загиблих тварин, сировина та продукти тваринного походження, що не призначені або визнані непридатними для споживання людиною (ЗУ «Про побічні продукти тваринного походження, не призначені для споживання людиною» ст.1).

Біомаса – продукти, що складаються повністю або частково з речовин рослинного походження, які можуть бути використані як паливо з метою перетворення енергії, що міститься  в них, зокрема рослинні відходи сільського і лісового господарства (НАКАЗ Міністерства охорони навколишнього природного середовища України «Про затвердження Технологічних нормативів допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря із котелень, що працюють на лушпинні соняшнику» від 13.10.2009 № 540, пункт 1.1).

Радіоактивні відходи – матеріальні об’єкти та субстанції, активність радіонуклідів або радіоактивне забруднення яких перевищує межі, встановлені діючими нормами, за умови, що використання цих об’єктів та субстанцій не передбачається(крім розділу XIII, де цей термін вживається у значенні відповідно до частини другої цієї статті) (ЗУ «Про використання ядерної енергетики та радіаційну безпеку», ст.1).

Небезпечні відходи – відходи, що мають такі фізичні, хімічні, біологічні чи інші небезпечні властивості, які створюють або можуть створити значну небезпеку для навколишнього природного середовища і здоров’я людини та які потребують спеціальних методів і засобів поводження з ними (ЗУ «Про відходи», ст. 1).

Виробник відходів – фізична або юридична особа, діяльність якої призводить до вироблення відходів (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Поводження з відходами – дії, спрямовані на запобігання утворенню відходів, їх збирання, перевезення, сортування, зберігання, оброблення, перероблення, утилізацію, видалення, знешкодження і захоронення, включаючи контроль за цими операціями та нагляд за місцями видалення (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Збирання відходів – діяльність пов’язана з вилученням, накопиченням і розміщенням відходів у спеціально відведених місцях чи об’єктах, включаючи сортування відходів з метою подальшої утилізації чи видалення (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Зберігання відходів – тимчасове розміщення відходів у спеціально відведених місцях чи об’єктах(до їх утилізації чи видалення) ( ЗУ «Про відходи», ст.1).

Оброблення (перероблення) відходів – здійснення будь-яких технологічних операцій, пов’язаних із зміною фізичних, хімічних чи біологічних властивостей відходів, з метою підготовки їх до екологічно безпечного зберігання, перевезення, утилізації чи видалення (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Перевезення відходів – транспортування відходів від місць їх утворення або зберігання до місць чи об’єктів оброблення, утилізації чи видалення (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Транскордонне перевезення відходів – транспортування відходів з території, або через територію України, на територію або через територію іншої держави (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Утилізація відходів – використання відходів як вторинних матеріальних чи енергетичних ресурсів (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Видалення відходів – здійснення операцій з відходами, що не призводять до їх утилізації (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Знешкодження відходів – зменшення чи усунення небезпечності відходів шляхом механічного, фізико-хімічного чи біологічного оброблення (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Захоронення відходів – остаточне розміщення відходів при їх видаленні у спеціально відведених місцях чи на об’єктах таким чином, щоб довгостроковий фізичний вплив відходів на навколишнє природнє середовище та здоров’я людини не перевищував установлених нормативів (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Об’єкти поводження з відходами – місця чи об’єкти, що використовується для збирання, зберігання, сортування, оброблення, перероблення, утилізації, видалення, знешкодження та захоронення відходів (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Державний класифікатор відходів – систематизований перелік кодів та назв відходів, призначений для використання в державній статистиці з метою надання різнобічної та обґрунтованої інформації про утворення, накопичення, оброблення(перероблення), знешкодження та видалення відходів (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Розміщення відходів – зберігання та захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об’єктах (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Власник відходів – фізична або юридична особа, яка відповідно до закону володіє, користується і розпоряджається відходами (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Побутові відходи – відходи, що утворюються в процесі життя і діяльності людини в житлових та нежитлових будинках (тверді, великогабаритні, ремонтні, рідкі, крім відходів, пов’язаних з виробничою діяльністю підприємств) і не використовуються за місцем їх накопичення (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Тверді відходи – залишки речовин, матеріалів, предметів, виробів, товарів, продукції, що не можуть у подальшому використовуватись за призначенням (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Рідкі відходи – побутові відходи, що утворюються у будинку за відсутності централізованого водопостачання та каналізації і зберігаються у вигрібних ямах (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Послуги з вивезення побутових відходів – збирання, зберігання та перевезення побутових відходів, що здійснюються у населеному пункті згідно з правилами благоустрою, затвердженими органом місцевого самоврядування (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Послуги з перероблення (оброблення) побутових відходів – здійснення будь-яких технологічних операцій, пов’язаних із зміною фізичних, хімічних чи біологічних властивостей побутових відходів, з метою підготовки їх до екологічно безпечного зберігання, перевезення, утилізації чи видалення (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Послуги із захоронення побутових відходів – послуги із остаточного розміщення побутових відходів після їх перероблення (оброблення) у спеціально відведених місцях чи на об’єктах таким чином, щоб довгостроковий шкідливий вплив відходів на навколишнє природнє середовища та здоров’я людини не перевищував установлених нормативів (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Сортування відходів – механічний розподіл відходів за їх фізико-хімічними властивостями, технічними складовими, енергетичною цінністю, товарними показниками тощо з метою підготовки відходів до їх утилізації чи видалення (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Джерело утворення побутових відходів – об’єкт, на якому утворюються побутові відходи (житловий будинок, підприємство, установа, організація, земельна ділянка) (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Декларація про відходи – документ, який згідно із цим Законом подають суб’єкти господарської діяльності у сфері поводження з відходами, діяльність яких призводить виключно до утворення відходів, для яких показник загального утворення відходів в межах від 50 до 1000 (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Показник загального утворення відходів(далі Пзув) – критерій обсягу утворення відходів, що розраховується за формулою Пзув=5000 x М1+500 x М2+50 x М3+1 x М4, де М1, М2, М3, М4 – маса в тоннах відходів 1,2,3 та 4 класів небезпеки відповідно, утворених за попередні рік (ЗУ «Про відходи», ст.1).

Підготувала Марта Мартинюк.

Читати далі...

Діяльність підприємств з видобування, переробки, перевезення уранових руд та продуктів їх переробки провадиться на підставі ліцензій, які видаються у порядку, встановленому законодавством України.

Надання надр для геологічного вивчення родовищ уранових руд здійснюється відповідно до Кодексу України про надра. Спеціальні дозволи на дослідно-промислову розробку уранових родовищ та видобування уранових руд надаються відповідно до Кодексу України про надра та за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я (Міністерство охорони здоров'я України) і мають містити вимоги щодо забезпечення захисту персоналу, населення та охорони довкілля від іонізуючого випромінювання з урахуванням впливу радону та його дочірніх продуктів, а також запобігання радіоактивному забрудненню довкілля.

Ліцензії на переробку уранових руд, а також на перевезення уранових руд і продуктів їх переробки видаються відповідно до Закону України "Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії"

Спеціальні дозволи на будівництво нових об'єктів по переробці уранових руд та реконструкцію діючих об'єктів надаються лише після одержання позитивних висновків державної екологічної експертизи проекту робіт відповідно до Закону України "Про екологічну експертизу" та інших державних експертиз згідно з законодавством України. (ст. 7 Закону України «Про видобування і переробку уранових руд» 645/97-вр від 05.12.2012).

До компетенції обласних рад у порядку, встановленому Кодексом України про надра та іншими законодавчими актами, належить, зокрема, погодження надання надр у користування з метою геологічного вивчення і розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення, а також для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин (ст. 9¹ Кодексу України про надра від 27.07.1994 № 132/94-ВР.).

Згідно постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліків корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення» від 12 грудня 1994 р. N 827 уранові руди належать до корисних копалин загальнодержавного значення.

Ст. 13 Кодексу України про надра визначено, що користувачами надр можуть бути підприємства, установи, організації, громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи.

Відповідно до ст. 16 Кодексу України про надра спеціальні дозволи на користування надрами надаються переможцям аукціонів. При цьому, надання спеціальних дозволів на користування надрами здійснюється після попереднього погодження з відповідною радою питання про надання земельної ділянки для зазначених потреб, крім випадків, коли у наданні земельної ділянки немає потреби.

Згідно п. 2 Порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами, затвердженого постановою КМУ від 30 травня 2011 р. № 615, дозволи надаються Держгеонадрами переможцям аукціонів з їх продажу та без проведення аукціонів у випадках, передбачених пунктом 8 цього Порядку, Держгеонадрами.

На кожний вид користування надрами в межах конкретної ділянки надається окремий дозвіл. (п.3 Порядку).

Дозвіл на видобування корисних копалин (промислову розробку їх родовищ) надається після проведення експертизи та оцінки розвіданих запасів корисних копалин в установленому порядку чи апробації прогнозних (перспективних) ресурсів корисних копалин місцевого значення ДКЗ за умови подальшого затвердження нею таких запасів. (п.4 Порядку).

Згідно п. 5 Порядку, дозволи надаються на такі види користування надрами:

геологічне вивчення родовищ корисних копалин;

геологічне вивчення, в тому числі дослідно-промислова розробка родовищ корисних копалин загальнодержавного значення;

видобування корисних копалин;

геологічне вивчення нафтогазоносних надр, у тому числі дослідно-промислова розробка родовищ, з подальшим видобуванням нафти, газу (промислова розробка родовищ);

будівництво та експлуатація підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод;

створення геологічних територій та об'єктів, що мають важливе наукове, культурне, санітарно-оздоровче значення (наукові полігони, геологічні заповідники, заказники, пам'ятки природи, лікувальні, оздоровчі заклади тощо);

виконання робіт (провадження діяльності), передбачених угодою про розподіл продукції.

Відповідно до п. 9 Порядку надання надр у користування, за винятком надання надр на умовах угод про розподіл продукції, погоджується з:

- відповідними обласними радами - на користування ділянками надр з метою геологічного вивчення, розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення, а також для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин;

- Мінприроди - на всі види користування надрами;

- Держпраці - на геологічне вивчення з дослідно-промисловою розробкою та видобування, а також для цілей, не пов’язаних із видобуванням корисних копалин, в частині державного гірничого нагляду.

Невід'ємною частиною дозволу є угода про умови користування надрами, що укладається між органом з питань надання дозволу (Держгеонадра) і надрокористувачем, і містить програму робіт, яка оформляється як додаток (п. 10 Порядку). Дозвіл надається надрокористувачеві, а робочий примірник дозволу разом з відповідними документами зберігається в органі з питань надання дозволу (п. 12 Порядку).

Крім того, згідно ст. 7 Закону України «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії» від 05.12.2012р. у сфері використання ядерної енергії обов'язковому ліцензуванню підлягає, зокрема, переробка уранових руд. Ліцензування зазначених видів діяльності здійснюється органом державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки відповідно до законодавства (Державна інспекція ядерного регулювання України). Переробка уранових руд, відповідно до ст. 1 Закону України «Про видобування і переробку уранових руд», це процес обробки руди з метою виділення корисних компонентів і одержання концентрату.

Висновок: Таким чином, залежно від виду діяльності, відповідний суб’єкт повинен отримати або спеціальний дозвіл на дослідно-промислову розробку уранових родовищ та видобування уранових руд, або ліцензію на переробку уранових руд, перевезення уранових руд і продуктів їх переробки. Обласна рада в даному випадку повинна тільки погодити/не погодити надання надр у користування, але жодним чином не є уповноваженим органом для видачі спеціального дозволу чи ліцензії. Спеціальний дозвіл видає Державна служба геології та надр України, а ліцензію видає Державна інспекція ядерного регулювання України.

18.03.2016р.

Підготувала Олеся Балян

Стаття 69 Конституції України вказує, що "народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії". Таким чином ця стаття не встановлює вичерпного переліку форм безпосередньої демократії, а вказує на те, що крім виборів та референдуму, існують й інші форми безпосередньої демократії. Хоч ці "інші форми безпосередньої демократії" в цій статті не перераховані, але законодавством України передбачені такі форми безпосереднього волевиявлення народу, як мирні збори, мітинги, походи і демонстрації, референдні ініціативи, звернення, народні обговорення тощо.

Як єдине джерело влади в Україні, народ має право на будь-яку форму волевиявлення, крім тієї, яка прямо заборонена Конституцією і законами. Таким чином крім форм безпосередньої демократії, які прямо передбачені законом, дозволеними та допустимими є й інші не заборонені форми безпосередньої демократі. Загалом безпосередня демократія проявляється у великій кількості форм, серед яких, крім виборів і референдумів, це також виявлення громадської думки, плебісцити, народні обговорення, народні ініціативи, петиції, збори, мітинги, походи, демонстрації. Крім того історії безпосередньої демократії відомі також такі виняткові форми, як мирні революції, повстання, національно-визвольні рухи та політичні страйки, протести, акції громадянської непокори, голодування, пікетування тощо. Реалізація цих форм безпосередньої демократії дозволена, якщо вона прямо не заборонена законом, не веде до заборонених наслідків тощо. Але проблема в тому, що оцінку певним діям під час, наприклад, масових заходів, надає влада, яка не завжди зацікавлена в реалізації права народу на управління державними справами, та може трактувати певні дії як порушення громадського порядку, не говорячи про провокативні дії зацікавлених суб’єктів, які цілеспрямовано можуть мирне зібрання перетворити у незаконне. Таким чином під час реалізації законних прав може мати місце притягнення громадян до відповідальності, при загрозі громадському порядку влада може навіть запроваджувати надзвичайний стан, за якого можливим є значне звуження обсягу прав громадян, в тому числі заборона мирних зібрань тощо. І об’єктивність таких санкцій та заходів часто залишатиметься під питанням…

Українська історія знає приклад так званої "помаранчевої революції" 2004 року, яка була тією мирною формою безпосередньої демократії, та сприяла проведенню неупереджених виборів Президента України. Зазвичай революції, як форма безпосередньої демократії, не закріплюються в конституціях і законах, але їх результати визнаються легітимними у разі відсутності порушень чинного законодавства. Саме такою стала Помаранчева революція в Україні.

Отож, якщо обов’язковість рішень, прийнятих, на референдумі, встановлена законом, і їх затвердження владою не вимагається, то про обов’язковість вимог мирних зібрань в законі прямо нічого не сказано, народ лише має на них право, і вони на практиці носять швидше консультативний/рекомендаційний/декларативний характер. Хоч з іншого боку, якщо демократія передбачає прийняття рішень більшістю і якщо таке рішення прийняте на мирних зібраннях/оформлене в петиціях - представляє волю більшості (і є докази цьому), то чи є підстави вважати таке рішення не легітимним? На нашу думку немає.

Таким чином під час реалізації права на «інші форми безпосередньої демократії» важливим є дотримання існуючих норм законодавства, мирний характер заходів, які не передбачають застосування зброї, для того, щоб не дати владі підстав для заборони відповідних дій під час прямого народного волевиявлення, чи невиконання рішення, яке прийнято під час народного волевиявлення.

Звісно, законодавча не регламентованість питання «інших форм безпосередньої демократії», відсутність в Україні закону про мирні зібрання має наслідком практичну неможливість/складність реалізації права народу на безпосереднє волевиявлення, в частині застосування «інших форм безпосередньої демократії», про які йдеться в статті 69 Конституції України.

Другий тиждень українські мітингувальники стоять на «Євромайдані»… Політичні лідери, громадські організації та громадяни формулюють петиції, заяви, звернення, вимоги до Президента, Уряду, в міжнародні інституції, але, як бачимо, справи просуваються не так вже й швидко… Яким же може бути вихід із ситуації? Чи може зробити щось народ України, щоб бути почутим? Чи є у нього необхідні правові інструменти впливу на уряд та стан справ у державі? Адже відповідно до ст. 5 Конституції України народ є єдиним джерелом влади в Україні і здійснює цю владу як через обрані ним органи, так і безпосередньо. Одним із способів такої безпосередньої реалізації влади народом України є референдум. В Україні немає сталої практики застосування цього інструменту народовладдя, хоча в багатьох високо розвинутих європейських державах референдуми проводять регулярно, як місцеві, так і загальнонаціональні, таким чином громадяни висловлюють свою думку щодо нових законів, міжнародних угод та інших важливих питань, які цікавлять значну частину суспільства. Та, хоч така практика не притаманні Україні, та можливість її впровадження все ж таки існує.

Отож, відповідно до ст. 1 Закону України «Про всеукраїнський референдум», референдум є однією з форм безпосередньої демократії в Україні, способом здійснення влади безпосередньо Українським народом, що полягає у прийнятті (затвердженні) громадянами України рішень з питань загальнодержавного значення шляхом таємного голосування в порядку, встановленому цим Законом. Але, знову ж таки, реалізувати таке право без залучення органів державної влади неможливо, адже для цього мають запрацювати існуючі правові механізми.

Народ України може ініціювати проведення референдуму, для цього встановлена певна процедура в Законі України «Про всеукраїнський референдум», та визначено, в якому порядку створюється та реєструється ініціативна група, збираються підписи за проведення референдуму тощо.

Так, відповідно до ст. 15 Закону України «Про всеукраїнський референдум», всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області. Президент України призначає референдум за народною ініціативою та зобов'язаний проголосити всеукраїнський референдум за народною ініціативою, якщо його питання не порушують вимог Конституції та законів України, за умови збору необхідної кількості підписів громадян України із вимогою про проведення референдуму (ст. 29 Закону України «Про всеукраїнський референдум»).

Збір підписів під вимогою щодо проведення всеукраїнського референдуму організовує і здійснює ініціативна група всеукраїнського референдуму, що утворюється і діє відповідно до Закону. Ініціативна група з проведення всеукраїнського референдуму утворюється на зборах громадян України, в яких бере участь не менш як дві тисячі громадян України, які мають право голосу на всеукраїнському референдумі. Організаторами зборів можуть бути громадяни України, яким на день проведення зборів виповниться вісімнадцять років, політичні партії України, всеукраїнські громадські організації, зареєстровані відповідно до законодавства України (ст. 30 Закону України «Про всеукраїнський референдум»). З дня одержання свідоцтва про свою реєстрацію ініціативна група референдуму має право безперешкодно збирати підписи громадян України під вимогою про проведення всеукраїнського референдуму. Підписи громадян України збираються на підписних листах, форма яких встановлюється Центральною виборчою комісією (ст. 32 Закону України «Про всеукраїнський референдум»).

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про всеукраїнський референдум» предметом всеукраїнського референдуму можуть бути питання: про схвалення нової редакції Конституції України, внесення змін до Конституції України, скасування, втрату чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції України (конституційний референдум); про зміну території України (ратифікаційний референдум); щодо прийняття чи скасування закону України або внесення змін до чинного закону України (законодавчий референдум); з будь-якого питання за винятком тих, щодо яких референдум не допускається згідно з Конституцією (загальний референдум). Конституцією встановлено обмеження, що референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії (ст. 74).

Результати народного волевиявлення на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою є остаточними та не потребують затвердження або схвалення будь-якими органами державної влади і є обов'язковими для виконання громадянами України, органами державної влади України, яких воно стосується та до повноважень яких віднесено (ст. 95 Закону України «Про всеукраїнський референдум»).

Але, існують ситуації, коли «держава» в особі високопосадовців та певних впливових кланів діє незаконно проти свого ж народу, коли відбувається порушення прав людей в країні своїми ж правителями. Тоді виникає запитання, а які ж важелі має міжнародна спільнота, щоб вплинути на такий уряд чи главу, які діють проти своїх громадян, спонукаючи до незаконних дій та рішень як судову владу, так і силові структури, та яких важко притягнути до відповідальності на підставі чинного законодавства, адже такий державний апарат роками «працював» для того, щоб вберегти себе від відповідальності та створити всі передумови для того, щоб за незаконні дії правителі не були покарані. І це не вигадана ситуація, а реалії українського корумпованого суспільств, які довели свою життєздатність протягом каденцій різних президентів та урядів.  І в таких ситуаціях безсилими та маловпливовими видаються правозахисники та мітингувальники, які намагаються правовими методами вирішувати існуючі проблеми у фактично «неправовій державі».

Можливо, правові важелі міжнародної спільноти таки зможуть розв’язати цей «вузол», коли принципи міжнародного права щодо невтручання у внутрішні справи держави використовують урядами для власного захисту та прикриття і проти своєї ж держави, що «не на руку» громадянам в такій державі, які часто закликають цивілізована демократичні суспільства із закликами: «Втрутьтеся»!

Звісно, втручання є можливими, особливо, коли внутрішні справи держави перестають бути внутрішніми та впливають на інші держави та їх права. Так, наприклад, якщо Рада безпеки ООН констатує, що якісь події в державі загрожують міжнародному миру і безпеці, дії Об'єднаних Націй у відношенні цих подій не будуть вважатися утручанням у внутрішні справи держави. Також втручання та притягнення до міжнародної відповідальності є можливим на підставі міжнародних домовленостей держав, які беруть на себе добровільні обов’язки перед міжнародною спільною, та визнають юрисдикцію міжнародних судових інстанцій

Але як? Розглянемо деякі механізми міжнародного впливу…

Міжнародні судові механізми, які можуть бути застосовані щодо України, тобто юрисдикція яких визнана Україною шляхом підписання нею відповідних міжнародних домовленостей. Серед таких, наприклад, Міжнародний суд ООН (звернення до цього суду можуть бути подані лише державами проти інших держав щодо питань, передбачених Статутом ООН чи діючими договорами та конвенціями); Європейський суд з прав людини (звернення до цього суду можуть бути подані громадянами, але лише після вичерпання внутрішній національних судових механізмів захисту, рішення цього суду є обов’язковими до виконання і можуть передбачати зобов’язання держав до вжиття заходів із виплати компенсацій громадянам, права яких порушено, та навіть прийняття законодавства, яке унеможливило б порушення у майбутньому відповідних прав, передбачених Європейською Конвенцією про захист прав і основоположних свобод, стороною якої є Україна); Міжнародний кримінальний суд (постійно діючий орган, який уповноважений здійснювати юрисдикцію щодо осіб, відповідальних за найбільш серйозні злочини, які викликають стурбованість міжнародної спільноти) та ін.

Резолюції міжнародних організації, які приймаються як реакція на ті чи інші події в державі про їх схвалення чи несхвалення, із вимогами про вчинення певних дій для припинення правопорушень: наприклад Резолюції ООН, Європарламенту, Парламентської асамблеї Ради Європи тощо.

Задля нагляду за дотримання міжнародних домовленостей утворюються комітети із нагляду за дотриманнях міжнародних конвенцій. Залежно від процедури, звертатися в такі комітети можуть зазвичай держави, оскаржуючи незаконні дії інших держав, але міжнародна практика знає й унікальні механізми, коли правом на звернення в такі комітети наділені громадяни (але лише після вичерпання національних способів захисту). Але, часто рішення цих комітетів не містять примусових механізмів їх виконання, тому єдиним крайнім способом впливу на таку державу-порушника – є іі виключення зі Сторін тої чи іншої конвенції (т.зв. політична відповідальність), що, без сумніву, не на користь ані державі, ані пересічним громадянам. Тому важливо, щоб уряди держав усвідомлювати моральну відповідальність за авторитет та «лице» своєї держави на міжнародному рівні та вживали усіх заходів задля виконання своїх зобов’язань на міжнародному рівні, як це роблять високого звинуті цивілізовані країни, для яких осуд міжнародної спільноти є дійсно осудом, за який відповідальні особи відчувають сором перед очами своїх співгромадян, дітей та наступних поколінь.

Міжнародному праву також відомі такі міжнародно-правові санкції як реторсії (можуть застосовуватися у відповідь на недружній акт, несправедливу, упереджену поведінку іншого суб'єкта, але в межах допустимих міжнародним правом, наприклад, заборона дипломатичним представникам або громадянам іноземної держави вільно відвідувати певні райони країни їхнього перебування у відповідь на подібні обмеження щодо своїх дипломатів і громадян в тій державі (інші обмеження); відкликання посла з держави, яка вчинила недружній акт або правопорушення; висилка з країни такої кількості дипломатів держави, яка раніше вислала з країни дипломатів першої держави; оголошення дипломатів persona non grata; заборона в'їзду в країну або скасування візиту делегацій тощо); репресалії (односторонні заходи примусу, спрямовані на обмеження або ліквідацію прав іншої держави, які передбачені міжнародним правом як контрзаходи в разі правопорушення, вони не застосовуються у відповідь на акти, які не є міжнародним правопорушенням) тощо.

І на закінчення довідка про поняття міжнародного злочину…

Міжнародне право визначає поняття міжнародних злочинів, які становлять підвищену небезпеку всієї світової спільноти. Така підвищена небезпека випливає з тяжкості вчиненого діяння, із важливості порушеного зобов'язання та наслідків скоєного злочину. При вчиненні вказаних злочинів держави несуть міжнародну політичну та матеріальну відповідальність, а керівники держав, вищі посадові особи та інші відповідальні особи несуть індивідуальну кримінальну відповідальність, при чому вона настає перед світовою спільнотою загалом в Міжнародному кримінальному суді.

Так, згідно з п. 1 ст. 5 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, Сул володіє юрисдикцією щодо таких злочинів: a) злочину геноциду; b) злочинів проти людства; c) воєнних злочинів; d) злочину агресії.

Злочини проти людства: відповідно до ст. 7 Статуту Міжнародного кримінального суду, під злочинами проти людства розуміти діяння, які вчиняються в рамках широкомасштабного або система точного нападу на будь-яких цивільних осіб, якщо такий напад вчиняється свідомо. Злочини проти людства можуть бути вчинені як під час збройного конфлікту, так і у мирний час. Для того щоб діяння можна було класифікувати як злочин проти людства, Статут ставить такі основні умови: діяння повинні вчинятися: 1) проти цивільного населення; 2) в рамках широкомасштабного нападу; 3) систематичного нападу; 4) свідомо. Широкомасштабність нападу полягає у значній кількості учасників та жертв такого злочину, наслідках вчиненого діяння тощо. Під систематичним розуміють такий напад, який вчиняється методично заздалегідь продуманим планом. Свідомість нападів полягає у тому, що суб'єкт злочину знає (усвідомлює), що вчиняється широкомасштабний чи систематичний напад.

Не дивлячись на багаторічне існування даного формування, утвореного ще за часи СРСР, станом на сьогодні воно так і не легітимізовано належним чином, що дає підстави для винесення на обговорення питання щодо його існування за межами правового поля.

А тепер по-порядку…

Закон України «Про міліцію» в статті 7 встановлює перелік підрозділів міліції, якими є: кримінальна міліції; міліція громадської безпеки; транспортна міліції; державна автомобільна інспекція; міліція охорони; судова міліція; спеціальна міліція; внутрішня безпека.

Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення або постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, Міністерством внутрішніх справ України можуть створюватись спеціальні підрозділи міліції.

Отож, спеціальні підрозділи створюються лише на певних територіях та об’єктах. Таким чином закон визначає, з якою метою можуть створюватися спеціальні підрозділи, і ця мета аж ніяк не відповідає діяльності «Беркуту» в Україні – це по-перше.

По-друге, закон вказує, що на території  України забороняється створення військових або інших збройних формувань чи груп, не передбачених законодавством України.

Що ж у нас на практиці, що ж таке «Беркут»?

На сайтах органів МВС міститься інформацію про те, що Беркут є підрозділом міліції громадської безпеки особливого призначення [http://mvs.gov.ua/mvs/control/rivne/uk/publish/article/82810]. Таким чином, законний підрозділ міліції сформував додатковий підрозділ у своїй структурі, який не передбачений чинним законодавством. Як повідомляють деякі джерела, «Беркут» діє відповідно до Наказів МВС України «Положення про підрозділ швидкого реагування «Беркут» від 16.01.1992 та № 529 від 18.05.2004 «Про затвердження Положення про підрозділ міліції особливого призначення «Беркут» [С.А. Буткевич. Організаційно-правові засади службово-бойової діяльності ПМОП «Беркут»: http://radnuk.info/statti/565-pranoohor/14785--------lr.html]. Самі накази у вільному доступі знайти не так вже й просто, ані на сайті ВРУ, ані МВС, ані Мін’юсту. Чому? Існує інформація, що ці документи не були зареєстровані в Міністерстві Юстиції України, яке погоджує підзаконні нормативно-правові акти, які стосуються прав і свобод громадян, (до яких, без сумніву, належать положення про діяльність підрозділів міліції). За деякими повідомленнями ці положення не були погоджені в Мін’юсті власне через невідповідність чинному законодавству [Константин Глоба. Каковы правовые основания работы «Беркута»: http://liga.net/opinion/155747_kakovy-pravovye-osnovaniya-raboty-berkuta-.htm]. Справді, на сайті Мін’юсту немає зареєстрованих наказів про діяльність «Беркуту». Відтак, напрошується висновок, що ці накази не були внесені до Реєстру нормативно-правових актів, а отже, оскільки, нормативно-правові акти є чинним після їх реєстрації, будучи не зареєстрованими, положення про «Беркут» не можуть вважатися чинними.

А тим часом…

На офіційному порталі МВС міститься інформація про основні завдання підрозділу «Беркут» [http://mvs.gov.ua/mvs/control/kyiv/uk/publish/article/81351], серед яких:

1. Охорона прав та законних інтересів громадян від злочинних посягань.

2. Участь у проведенні спеціальних операціях по затриманню озброєних злочинців, членів організованих злочинних угрупувань, звільненню заручників, припиненню терористичних актів, відбиттю нападу на будівлі, приміщення, споруди, транспортні засоби або звільненню їх у разі незаконного захоплення.

3. Забезпечення громадського порядку та безпеки в районах із складною оперативною обстановкою, при надзвичайному стані й надзвичайних обставинах, під час масових та спеціальних заходів.

4. Здійснення заходів щодо попередження, припинення та локалізації групових порушень громадського порядку, масових безпорядків.

5. Забезпечення правопорядку під час проведення загальнодержавних, резонансних, громадсько-політичних, спортивно-видовищних, культурно-масових, релігійних та спеціальних заходів.

Дещо іншими є основні завдання підрозділів міліції особливого призначення „Беркут” МВС України, за повідомленням УМВС у Рівненській області, є: [http://mvs.gov.ua/mvs/control/rivne/uk/publish/article/82810]

1. участь у забезпеченні громадського порядку і громадської безпеки під час проведення загальнодержавних, громадсько-політичних, спортивно-видовищних, культурно-масових, релігійних заходів та в районах зі складною оперативною обстановкою.

2. запобігання, виявлення, припинення та розкриття злочинів й правопорушень, що скоюються в громадських й інших місцях та затримання осіб, які їх вчинили.

3. розшуку та затримання осіб, які переховуються від органів дізнання, слідства та суду, виявлення осіб, які пропали безвісти, а також викраденого усіх форм власності майна.

4. виконання завдань щодо захисту суспільних інтересів під час подій, викликаних обставинами некримінального характеру (стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії, аварії на підприємствах, а також інших надзвичайних подіях).

5. участь у проведенні цільових рейдів і профілактичних заходів по лініях інших служб органів внутрішніх справ, а також митної служби України, підрозділів Державної податкової адміністрації України та інших центральних органів виконавчої влади з метою проведення відпрацювань найбільш криміногенних місць та виявлення і попередження злочинів й інших правопорушень.

6. спільно з підрозділами ОВС, УДО та СБУ беруть участь у забезпеченні державної охорони вищих посадових осіб держави, а також за розпорядженням керівництва МВС, ГУМВС, УМВС Українизабезпечують фізичну охорону інших службових і посадових осіб й окремих громадян.

7. проводять (беруть участь у проведенні) спеціальних силових операцій у припиненні терористичних актів, локалізації, затримання, знешкодження озброєних злочинців та злочинних угруповань, а також відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди, транспортні засоби та звільнення їх у разі незаконного захоплення.

Які завдання є більш точними? Відповісти важко….

Висновки

Пересічному ж громадянинові доводиться вірити, що «Беркут» є полк міліції особливого призначення. Але в Законі «Про міліцію» нічого не сказано про можливість існування таких «особливих» полків особливого призначення, з «особливою місією» та завданнями, які, так виглядає, не погоджені Мін’юстом, органом відповідальним за формування правової політики в державі, і функції та правила діяльності яких є не зрозумілими пересічному громадянинові, права яких мав би захищати даний підрозділ…

Дуже іронічно, але девіз полку: "Безпека народу – найвищий закон"! (як повідомляє МВС України на своїй офіційній інтернет сторінці [http://mvs.gov.ua/mvs/control/kyiv/uk/publish/article/81351]).

Що можна додати: «цинізму немає меж…»

 Конституція України:

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України.

Закон України «Про Кабінет Міністрів України»:

Відставка Кабінету Міністрів України настає внаслідок:

1) прийняття  Верховною  Радою  України  резолюції   недовіри Кабінету Міністрів України;

2) прийняття   Президентом   України  рішення  про  відставку Кабінету Міністрів України;

3) відставки Прем'єр-міністра України;

4) смерті Прем'єр-міністра України.

Відставка Кабінету Міністрів України внаслідок прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри

Верховна Рада України за пропозицією  не  менш  як  однієї третини  народних  депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про  відповідальність  Кабінету  Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України.

Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не пізніше  ніж  через  десять   днів   після   внесення   пропозиції розглядається  на пленарному засіданні Верховної Ради України,  на яке запрошуються всі члени Кабінету  Міністрів  України. 

Резолюція  недовіри  Кабінету Міністрів України вважається прийнятою,  якщо за це проголосувала більшість від конституційного складу Верховної Ради України.

Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може  розглядатися  Верховною  Радою  України  більше ніж один раз протягом чергової сесії,  а також протягом  року  після  схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України.

Звільнення з посади члена Кабінету Міністрів України:

Член Кабінету  Міністрів  України  (крім  Прем'єр-міністра України) може бути звільнений з посади Президентом України за його рішенням, шляхом   прийняття   відставки  члена  Кабінету  Міністрів України за поданою ним заявою про відставку.

З аналізу чинного законодавства в даній сфері можна зробити висновки про відсутність належного правового регулювання питання припинення повноважень Уряду України у випадку незаконних дій чи бездіяльності уряду загалом та його членів, які привели до порушень прав громадян. Питання відповідальності Кабінету Міністрів України врегульовано на нормативному рівні декларативно, оскільки фактично лише визнано той факт, що члени кабінету міністрів таки несуть відповідальність на підставі чинного законодавства. На нормативному рівні не визначені підстави для прийняття рішення про відставку уряду, таким чином питання його відставки носить виключно політичний характер, а в питанні відповідальності за порушення законодавства в діяльності Уряду – суцільна правова прогалина, оскільки закон лише вказує, ХТО може відправити його у відставку, і не встановлює якими можуть бути ПІДСТАВИ/ПРИЧИНИ для відставки. Отож, що б не чинив уряд, якщо Президент, який його підтримує, не вирішить відправити його у відставку, і ВРУ не матиме опозиційної до уряду більшості, такий уряд відправити у відставку неможливо. Тому «система стримувань та противаг», яка повинна бути характерною рисою поділу влади в державі серед трьох гілок, часто в Україні на практиці не реалізовується.

Свобода мирних зібрань захищається статтею 11 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою її здійснення «не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

Відповідно до ст. 39 Конституції Українигромадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Дане положення законодавства України є по суті єдиним, яке регулює реалізацію права на мирні зібрання. Закону, який стосується права на мирні зібрання, в Україні не прийнято, хоч спроб його прийняття було декілька. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на необхідності прийняття відповідного законодавства в Україні, але – виглядає так, що Україні «зручніше» без такого закону… Таким чином сьогодні на законодавчому рівні не врегульовані правила для всіх учасників мирних зібрань, в тому числі для працівників правоохоронних органів, не передбачені чіткі правила та вичерпний перелік підстав для втручання у реалізацію права на мирні зібрання, не встановлено жорсткі правила, що регламентували б застосування спецзасобів під час припинення зібрань тощо.

Сьогодні відсутність правового врегулювання масових заходів призводить до численних зловживань, порушень прав громадян на реалізацію права на мирні зібрання і необґрунтованого втручання з боку органів влади у проведення зібрань громадян.

Повідомлення про проведення мирних зібрань

Конституційний суд України в рішенні від 19 квітня 2001 року визначив, що громадяни «мають сповістити органи влади про проведення заходів заздалегідь, тобто в прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене ст. 39 Конституції право громадян, а мають служити його гарантією й водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей. Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання.»

Відповідальність при проведенні мирних зібрань

Стаття 185-1 Кодексу “Про адміністративні правопорушення” встановлює адміністративну відповідальність за порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій. Адміністративна відповідальність передбачена також і для посадових осіб. Зокрема, стаття 185-2 Кодексу “Про адміністративні правопорушення” передбачає, що надання посадовими особами для проведення з порушенням установленого порядку зборів, мітингів, вуличних походів або демонстрацій приміщень, транспорту, технічних засобів або створення інших умов для організації і проведення зазначених заходів - тягне за собою накладення штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. 

Кримінальна відповідальність встановлена у випадку якщо мирне зібрання втратило свій мирний характер і переросло у масові заворушення. Так, стаття 294 Кримінального кодексу передбачає відповідальність за організацію масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя, а також за активну участь у масових заворушеннях.

Кримінальна відповідальність встановлена також у випадку заклику до вчинення дій, що загрожують громадському порядку. Так, відповідно до статті 295 Кримінального Кодексу передбачена відповідальність за публічні заклики до погромів, підпалів, знищення майна, захоплення будівель чи споруд, насильницького виселення громадян, що загрожують громадському порядку, а також розповсюдження, виготовлення чи зберігання з метою розповсюдження матеріалів такого змісту.

Особи, винні у блокуванні транспортних комунікацій, яке порушило нормальну роботу транспорту або створювало небезпеку для життя людей, а також захопленні вокзалу, аеродрому, порту, станції або іншого транспортного підприємства несуть кримінальну відповідальність відповідно до статті 279 Кримінального кодексу.

Таким чином аналізуючи характер правопорушень, за які встановлена відповідальність під час мирних зібрань, можна стверджувати, що існуючі норми не спрямовані на забезпечення гарантій для реалізації права громадян на мирні зібрання, оскільки передбачають притягнення до відповідальності якраз учасників мирних зібрань, що може бути інструментом розправи над учасниками та організаторами мирних зібрань, які «не подобаються» владі. А, наприклад, відповідальність за перешкоду мирним зібранням з боку влади не встановлена. У законодавстві, яке регулює питання свободи зібрань, також не передбачена відповідальність за використання сили, яка не пропорційна діям мітингуючих, і на законодавчому рівні влада не гарантує, що міліція має використовувати силу пропорційно і лише в крайніх випадках. Звісно деякі такі положення містяться у законодавстві про міліцію, але як показує практика, їх не достатньо для забезпечення належної реалізації прав мітингуюючих.

Потреба в удосконаленні законодавства про мирні зібрання

Історія розгляду законопроектів про мирні зібрання також показує, що на законодавчому рівні часто вживаються спроби встановити межі права на мирні зібрання, без регулювання питання законодавчих гарантій цього права.  Такими гарантіями реалізації права на мирні зібрання мали б бути: вичерпний перелік місць, де проведення зібрання не допускається, для унеможливлення неправомірних заборон чи територіальних обмежень проведення мирних зборів; чіткі повноваження органів державної влади для максимального забезпечення проведення мирних зібрань громадян; забезпечення вільної можливості проведення спонтанних/термінових зібрань, про які не було попередньо повідомлено, для скасування дозвільної форми проведення зібрань та бюрократичної процедури повідомлення про них завчасно; встановлення чітких обмежень реалізації права на свободу мирних зібрань для уникнення зловживань влади в даній сфері;[1] регламентація прав учасників мирних зібрань та їх  обов’язків; встановлення процедури оскарження порушення прав учасників мирних зібрань; відповідальність за незаконні дії провокаторів масових безпорядків під час мирних зібрань і персональна відповідальність організаторів таких провокацій; персональна відповідальність за заборону участі в мирних зібраннях тощо.

Отож, нормативна неврегульованість мирних зібрань в Україні є причиною хаосу та свавілля органів влади, який часто виникає під час мирних протестів в Україні.