Справи Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) про порушення Україною статті 10 («Свобода вираження поглядів») Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – конвенція, Європейська конвенція) складають лише 1 % рішень, прийнятих щодо України (9 рішень про порушення ст. 10 конвенції з 822 рішень проти України). [1] Частка рішень про порушення Україною ст. 10 Європейської конвенції в масиві усіх рішень за даною статтею конвенції становить 1,8 % (9 рішень проти України з 479 рішень про порушення ст. 10). [2] Загалом, враховуючи рішення щодо усіх країн, 3,2 % усіх рішень Європейського суду, які визнавали порушення норм конвенції, стосувалися права на свободу вираження поглядів (479 рішень із загальної кількості 14854 рішень, прийнятих Європейським судом). [3]

В цьому матеріалі розглянуті та проаналізовані судові рішення проти України, в яких Європейський суд визнав порушення Україною ст. 10 Європейської конвенції. Різні рішення Європейського суду стосуються різних причин та умов, які допустили порушення ст. 10 Європейської конвенції. Отож, нижче проаналізовані рішення: «Українська Прес-Група» проти України» (2005) [4] , «Салов проти України» (2005) [5] , «Ляшко проти України» (2006) [6] , «Марченко проти України» (2009) [7] , «Мирський проти України» (2010) [8] , «Газета «Україна-центр» проти України» (2010) [9] , «Редакція газети «Правоє дєло» та Штекель проти України» (2011) [10] .

Справа «Українська Прес-група проти України»

У даній справі відомі політичні діячі оскаржували на національному рівні поширення про них неправдивої інформації у газеті «День» (власник – «Українська Прес-група»), і національні суди прийняли рішення про відшкодування їм моральної шкоди, у зв’язку із чим «Українська Прес-група» (заявник) звернулася до Європейського суду за захистом права, передбаченого статтею 10 Європейської конвенції.

Європейський суд дійшов висновку, що «українське право і практика чітко запобігали тому, щоб суди розрізняли оціночні судження, справедливі коментарі чи твердження, що не підлягають доказуванню, а отже, містили не гнучкі елементи, які в разі їх застосування могли стати причиною прийняття рішень, що не узгоджуються зі статтею 10 Конвенції». «У статтях про політичних діячів висловлювалося оціночні судження, які, будучи використаними в ході політичної риторики, не підлягали доведенню , що не було враховано національними судами». «Хоч публікації про політичних діячів і містили критику та були образливими і навіть шокуючими, проте політичні лідери, обираючи свою професію, були відкритими для суворої критики і пильного нагляду; це є той тягар, який політики мають прийняти в демократичному суспільстві» .

Таким чином Європейський вказав, що «українські суди перейшли межу розсуду, визнання заявника винним у наклепі було вочевидь непропорційним меті, що переслідувалася, та втручання у свободу вираження слова не відповідало нагальній суспільній необхідності, яка б переважала суспільний інтерес суспільства у законній політичній дискусії щодо передвиборчої кампанії та політичних фігур, залучених до неї». Тому Суд вирішив, що мало місце порушення ст. 10 Європейської конвенції.

Справа «Салов проти України»

Одним із аспектів справи було вирішення питання про порушення статті 10 Європейської конвенції Україною у зв’язку із притягненням до відповідальності заявника за поширення ним фальсифікованого видання «Голос України», в якому містилась неправдива інформація про кандидата на пост Президента України, зокрема про його смерть та існування двійника кандидата на пост Президента.

Європейський суд дійшов висновку про те, що втручання у свободу слова було передбачене законом і переслідувало правомірну мету, хоч і стаття містила неправдиві твердження, але суд вирішив, що таке втручання не було пропорційним до законної мети, що переслідувалася у зв’язку із наступним.

Неправдиві твердження, які поширювалися заявником, не були ним підготовлені, і національні суди не довели, що він навмисне намагався ввести в оману інших виборців і перешкодити їм у здійсненні ними своїх виборчих прав на президентських виборах. Більше того, «сама стаття 10 Європейської конвенції не забороняє обговорення або поширення отриманої інформації, навіть якщо виникають серйозні сумніви щодо її вірогідності» . А заявник обговорював ідеї, які містилися у газеті, та й мав лише 8 екземплярів і обговорював ідеї з обмеженим колом осіб. Таким чином рішення засудити заявника до 5 років позбавлення волі умовно з випробовувальним терміном, до штрафу із наступним анулюванням свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю за обговорення інформації, що містилася у підробленому екземплярі газети було явно «неспіврозмірним переслідуваній законній меті, враховуючи важливість обговорення питань президентських виборів, які здатні покласти початок важливих суспільних дискусій в ході виборів».

Справа «Ляшко проти України»

В даній справі заявник (головний редактор газети «Політика») подав заяву до Європейського суду у зв’язку із порушенням його права на свободу вираження поглядів, передбаченого ст. 10 Європейської конвенції, за публікацію та поширення статей про незаконну діяльність політичних діячів і представників органів внутрішніх справ.

В результаті п’ятирічного кримінального переслідування заявника, видання припинило публікації, заявника було засуджено до позбавлення волі на 2 роки із позбавленням права займати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій у засобах масової інформації, строком на 2 роки, що, за оцінкою Європейського суду, безперечно могло мати «охолоджувальний ефект» для свободи вираження поглядів заявника. Заявник не відбув покарання, оскільки рішенням апеляційного суду скасовано вирок суду через декриміналізацію покарання за наклеп відповідно до нового Кримінального кодексу 2001 року. Стосовно інкримінування заявнику злочину, пов’язаного із зловживанням посадовим становищем, - заявника було звільнено від покарання у зв’язку із закінченням строків давності. При цьому національний суд підтримав засудження заявника по суті та погодився із доведенням фактів навмисного поширення ним інформації. В такій ситуації Європейський суд дійшов висновку про порушення статті 10 Європейської конвенції, оскільки рішення національного суду вказують заявнику, що органи влади не задоволені публікаціями та, допоки він не змінить свою поведінку в майбутньому, він ризикує стати знову об’єктом переслідування. Таким чином скасування обвинувального вироку апеляційним судом з так званих технічних (процедурних) причин не веде до автоматичного відновлення порушеного права за ст. 10 Європейської конвенції чи до пом’якшення незаконного обмеження свободи слова .

Європейський суд вкотре наголосив, що питання, які обговорювалися у публікаціях, мали великий суспільний інтерес, оскільки питання, висвітлені у статтях, стосувалися управління «Чорноморським морським мореплавством», перерозподілу влади після звільнення Прем’єр-міністра та корупції в органах внутрішніх справ, а «свобода преси надає громадськості один з найкращих способів отримання інформації та формування ідей та ставлення до політичних лідерів». «Статті були викладені у надзвичайно жорстоких термінах. Проте з огляду на той факт, що вони були написані з питань серйозного суспільного інтересу та стосувалися публічних осіб та політиків, Суд вважає, що застосована термінологія не може вважатися надмірною». Суд також вказав, що «немає фактичних елементів, які б доводили, що статті зумовлені навмисним наміром завдати шкоди репутації відповідних осіб чи органів внутрішніх справ загалом» та вкотре наголосив, що заявник національними судами був поставлений в умови, коли він повинен був доводити правдивість оціночних суджень, що неможливо виконати.

Справа «Марченко проти України»

Заявник (учитель в школі-інтернаті, голова шкільного профспілкового осередку) звернувся до Європейського суду у зв’язку з порушенням серед інших його права на свободу вираження поглядів, під час поширення інформації про розкрадання державних коштів адміністрацією школи, в ході оскарження відповідних дій в органи державної влади та під час пікету про обвинувачення директора школи у розкраданні.

Європейський Суд зазначив, що « право працівника державного сектору повідомити про факти незаконних дій чи правопорушень, учинених за місцем роботи, має бути захищене , зокрема, якщо йдеться про працівника, який входить до невеликої групи осіб, яким відомо про те, що відбувається на роботі, а тому він, як ніхто інший, здатний діяти в інтересах суспільства, попереджаючи про це роботодавця чи громадськість» (див. рішення у справі «Гужа проти Молдови» [11] , п. 72). «Така інформація має повідомлятися передовсім керівникові або іншій компетентній інстанції або організації. І лише у випадку, коли це явно неможливо, як останній засіб, така інформація може бути повідомлена громадськості» (див. рішення у справі «Гужа проти Молдови» [12] , п. 73). При цьому, «заявник зобов’язаний виявляти лояльність, обережність та обачли вість по відношенню до свого роботодавця» (див. рішення у справі «Гужа проти Молдови» [13] , п. 70).

У світлі цих принципів Європейський суд вважає, що «у зв’язку з підписанням заявником кількох листів, адресованих КРУ та прокуратурі, з вимогою порушити кримінальну справу щодо дій пані П. як посадової особи, йому не можна дорікати за недобросовісність такого вчинку, зокрема, оскільки він діяв від імені своєї профспілки і надавав різні документи на підтвердження своїх тверджень. Тому Суд визнає, що в тій частині, в якій втручання у право заявника на свободу вираження поглядів було здійснене у зв’язку зі згадуваними листами, адресованими компетентним органам, його «необхідність» у справі, що розглядається, не було встановлено».

«Держави-учасниці можуть, і навіть зобов’язані з огляду на їхні позитивні обов’язки за статтею 8 Конвенції, регулювати реалізацію свободи вираження поглядів таким чином, щоб забезпечувати за допомогою закону захист репутації осіб, вони не можуть робити це у спосіб, який неправомірно перешкоджає публічній полеміці стосовно загальнозначущих питань, таких як привласнення державних коштів» ( див. рішення у справі «Кумпене і Мазере проти Румунії» , [14] п. 113).

Суд також вважає, що обставини справи, яка розглядається і яка є класичним прикладом справи про наклеп стосовно особи в контексті полеміки навколо загальнозначущого питання, застосування покарання у вигляді позбавлення волі є не виправданим. «Таке покарання, з огляду на сам характер цієї санкції, неминуче справляло на учасників публічної полеміки «охолоджуючий ефект», а посилання на той факт, що виконання покарання заявникові було призначено з відстрочкою, не змінює цього висновку, зокрема, оскільки сам факт засудження залишався».

Справа «Мирський проти України»

Заявник подав скаргу до Європейського суду у зв’язку із порушенням його права на свободу вираження поглядів в ході обговорення під час круглого столу та висловлювання щодо розгортання діяльності так званої Партії української єдності, що прагне сформувати в людей націонал-екстримістську ідеологію і психологію. Заявник стверджував, що дане його висловлювання не було записано дослівно, а було тлумаченням, яке дав сам журналіст під час публікації в газеті «Україна і світ». Достовірність висловлювання заявника перевірити було неможливо, оскільки плівки (записи з круглого столу) було знищено після спливу однорічного терміну їх зберігання, а досудове слідство у справі тривало майже два роки при встановленому терміні процесуальним законодавством – до 20 днів. « Наслідком цього стало те, що суд першої інстанції, не розглядаючи справу і навіть не повідомляючи відповідача про її існування доти, доки не було знищено доказ, який, найімовірніше, мав би вирішальне значення для вирішення цього спору, поставив себе у становище, за якого оцінка ним відповідних фактів була обмеженою » .

Стосовно висновку про помилковість висловлювань « національні суди не навели відповідних мотивів, а лише визнали на підставі встановлення неправдивості фактів, що вони мають наклепницький характер » .

«С уди не визнали, що у справі, яку вони розглядали, мав місце конфлікт між правом на свободу вираження поглядів і необхідністю захисту репутації та прав інших осіб, не кажучи вже про необхідність забезпечення балансу інтересів, про які йдеться ». Отже, за оцінкою Європейського суду «національні суди не навели відповідних і достатніх підстав для свого висновку про те, що висловлювання, яке було приписано заявникові, мало наклепницький характер для позивачів. »

Таким чином існує конфлікт між правами на свободу слова та на захист честі, гідності і ділової репутації, тому при розгляді відповідних справ необхідн им є забезпечення балансу інтересів , які охороняються .

Справа «Газета «Україна-Центр» проти України»

У даній справі редакція газети «Україна-Центр» (заявник) розповсюдила інформацію місцевого журналіста, який під час виборів голови мера міста Кіровоград оприлюднив інформацію про те, що один із кандидатів на посаду мера замовив його вбивство (вбивство журналіста). Оскільки національні суди визнали таке розповсюдження інформації редакцією газети та журналістом незаконним, редакція подала заяву до Європейського суду у зв’язку із порушенням її права, передбаченого ст. 10 Європейської конвенції.

Європейський суд зазначив, що « повідомлення новин, засноване на інтерв’ю або відтворенні висловлювань інших осіб, відредагованих чи ні, становить один з найбільш важливих засобів, за допомогою яких преса може відігравати свою важливу роль «сторожового пса суспільства» (див., наприклад, рішення у справі « «Обзервер» і «Гардіан» проти Сполученого Королівства»» (« The Observer and The Guardian v . the United Kingdom ») [15] , п. 59). «У таких справах слід розрізняти ситуації, коли такі висловлювання належали журналісту, і коли були цитатою висловлювання іншої особи, оскільки покарання журналіста за участь у розповсюдженні висловлювань інших осіб буде суттєво заважати пресі сприяти обговоренню питань суспільного значення та не повинно розглядатись, якщо для іншого немає винятково вагомих причин» (див. рішення у справах «Педерсен і Баадсгаард проти Данії» (« Pedersen and Baadsgaard v . Denmark » ) [16] , п.п. 35, 77; «Торгейр Торгейрсон проти Ісландії» ( Thorgeir Thorgeirson v . Iceland » [17] ), п. 65).

Національні суди не розмежували звинувачення, висунуті журналістом, і повідомлення підприємства-заявника про ці звинувачення, та визнали їх обох однаково відповідальними за висловлювання, яке не належало підприємству-заявнику, але було однозначно визнано таким, що належить іншій особі. Таким чином, національні суди не пояснили, чи  приписувана підприємству-заявнику дискредитація полягає у змісті опублікованого звинувачення, чи у тому, що підприємство-заявник опублікувало його. Європейський Суд зазначає, що національне законодавство передбачає за певних умов звільнення засобів масової інформації від відповідальності за поширення недостовірної інформації. Національні суди самі встановили, що інформація, у тому вигляді, в якому вона була розповсюджена підприємством-­заявником, викладена правдиво, оскільки підприємство-заявник точно відтворило виступ журналіста під час прес-­конференції, не перекручуючи його. Крім того, подача цієї інформації підприємством-заявником була нейтральною, без додавання власних коментарів або неналежних наголосів. Отже, Європейський Суд не вбачає жодних доказів того, що національні суди в своїх рішеннях забезпечили баланс між потребою захищати репутацію та правом підприємства­-заявника розголошувати інформацію, яка становить суспільний інтерес у контексті виборчих дебатів. Суди не надали достатніх підстав для того, аби прирівняти журналіста, який висловив дискредитуючі твердження, та підприємство-заявника, яке його опублікувало, а також для неврахування того факту, що оскаржувана інформація була широко розповсюджена до її публікації підприємством-заявником. Суди також не розглядали пропорційність втручання та той факт, що підприємство-заявник надало позивачу можливість відповісти на оскаржувану публікацію. За таких обставин Європейський Суд вважає, що українські суди здійснили втручання у право підприємства­заявника на свободу вираження поглядів у спосіб, що не є необхідним у демократичному суспільстві.

Справа «Редакція газети «Правоє дєло» та Штекель проти України»

Заяву до Європейського суду подано редакцією газети «Правоє дєло» та її головним редактором (заявники 1, 2) у зв’язку із порушенням їх права на свободу вираження поглядів внаслідок покарання за публікацію інформації про публічну особу (президента Української національної федерації Таїландського боксу), який ніби то фінансує питання діяльності СБУ, є координатором замовних вбивств та очолює основні напрямки у банді. Інформація поширена виданням була завантажена з веб-сайту новин.

Не дивлячись на те, що публікація містила посилання на джерело, національні суди не знайшли «підстав для звільнення заявників від цивільної відповідальності на підставі статті 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», оскільки веб-сайт, на який вони посилалися, не був друкованим засобом масової інформації, зареєстрованим згідно зі статтею 32 зазначеного Закону», крім того, як стверджував уряд, «правовий статус інформації, отриманої з Інтернету, не визначений у національному законодавстві».

Європейський суд наголосив, що « норма не може вважатися законом до того часу, поки її не буде сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати громадянинові можливість регулювати свою поведінку : він повинен бути здатен — за потреби, за відповідної консультації — передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою його дія» (див., наприклад, рішення у справі «Ліндон, Очаковські-Лоран і Жюлі проти Франції» («Lindon, Otchakovsky-Laurens and July v. France») [18] , п. 41).

Європейський суд визнав, що зобов’язання національним судом за поширення неправдивої інформації «вибачитися не було встановлене законом і, відповідно, у цьому відношенні було порушення статті 10 Конвенції» .

Також Європейський суд зазначив, що «українське законодавство, зокрема, Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», надає журналістам імунітет від цивільної відповідальності за дослівне відтворення матеріалу, опублікованого у пресі». Це положення у загальному плані відповідає підходу Європейського суду до свободи журналістів поширювати висловлювання, зроблені іншими. «Проте відповідно до позиції національних судів такий імунітет журналістів не поширюється на відтворення матеріалу з Інтернет-джерел, які не зареєстровані згідно із Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». «У зв’язку з цим Суд зауважує, що на той час не існувало національних нормативних актів стосовно державної реєстрації Інтернет-видань і що, як стверджував Уряд, Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» та інші нормативні акти, які регулюють сферу засобів масової інформації в Україні, не містили будь-яких положень про статус Інтернет-видань або використання інформації, отриманої з Інтернету». Суд вважає, що «відсутність на на ціональному рівні достатньої законодавчої бази, яка б дозволяла журналістам використовувати отри ману з Інтернету інформацію без остраху наразитися на санкції, серйозно перешкоджає пресі відігравати свою роль «сторожового пса суспільства»» (див. рішення від 26 листопада 1991 року у справі « «Обзервер» і «Гардіан» проти Сполученого Королівства»» (Observer and Guardian v. the United Kingdom) [19] , п. 59,). На думку Суду, «повне виключення такої інформації зі сфери застосування законодавчих гарантій журналістських свобод може саме по собі спричинити неправомірне втручання у свободу преси, гарантовану статтею 10 Конвенції». Суд також зауважує, що «згідно з українським законодавством журналістів не можна зобов’язати сплатити відшкодування у справах про захист честі, гідності та ділової репутації, якщо вони не умисно розповсюдили неправдиву інформацію, діяли добросовісно та перевірили таку інформацію або, якщо потерпіла сторона не використала наявні можливості для врегулювання спору перед тим, як подати заяву до суду» (саме такою була ситуація у даній справі, коли передруковуючи матеріал видання мали намір сприяти обговоренню питань, які становили значний інтерес для громадськості). Таким чином, Суд дійшов висновку, що, «враховуючи недостатність у національному законодавстві належних гарантій для журналістів, які використовують інформацію, отриману з Інтернету, заявники не могли достатньою мірою передбачати наслідки, до яких могла призвести оскаржувана публікація. Це дає Судові підставу вважати, що вимогу щодо законності, закріплену в другому пункті статті 10 Конвенції, дотримано не було».

Отже, враховуючи недостатність у національному законодавстві належних гарантій для звільнення журналістів від відповідальності за поширення інформації, отриманої з Інтернету, у зв’язку із неврегульованістю питань реєстрації інтернет-видань, заявники не могли достатньою мірою передбачати наслідки у зв’язку із поширенням такої інформації. Це приводить до порушення ст. 10 Європейської конвенції через те, що втручання у право на свободу вираження поглядів не встановлене законом.

**********

Показовою є практика Європейського суду щодо розгляду та прийняття рішення у справах навіть тоді, коли уряд та заявник домовилися про досягнення консенсусу (дружнього врегулювання спору). Так, є приклади, коли Європейський суд не погоджується із таким рішенням сторін, посилаючись на серйозність природи заявлених у справі скарг. Саме такою була ситуація у справі «Українська Прес-група проти України», [20] яка стосувалася стверджуваного втручання у свободу заявника на вираження поглядів, коли Європейський суд не визнав за необхідне викреслити заяву зі свого реєстру справ після того, як сторони вирішили врегулювати конфлікт мирно. Натомість Суд вирішив, що у справі наявні особливі обставини, які стосуються поваги до прав людини, що встановлені Конвенцією та Протоколами до неї, і які потребують подальшого розгляду заяви щодо суті.

Отже, Європейський суд розглядає заяву навіть у випадку, коли сторони приймуть рішення щодо мирного врегулювання конфлікту, якщо вважає, що у справі наявні особливі обставини, які стосуються поваги до прав людини, посилаючись на серйозність природи заявлених у справі скарг.

Cлід також відзначити, що відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди використовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права. Таким чином усі вищенаведені положення повинні застосовуватися національними судами в Україні.

Заходами виконання рішень Європейського суду є не лише виплата відшкодування чи додаткові заходи індивідуального характеру, а й заходи загального характеру. Таким чином, значення кожного з прийнятих Європейським судом рішень полягає в тому, що вони не тільки впливають на право, а також і на розвиток національного законодавства держав-учасниць Конвенції в напрямку усунення системних проблем (причин та умов), котрі створюють певні передумови та роблять можливим порушення норм Європейської конвенції. Європейський суд залишає за державою свободу у виборі заходів, необхідних для виконання його рішень. При цьому варто зауважити, що значна частина рішень Європейського суду тривалий час знаходиться на контролі з боку Комітету Міністрів, який контролює виконання рішень Європейського суду, і справа не може вважатися закритою до тих пір, поки державою не вжито усіх заходів для виконання рішення Європейського суду.

Підготувала Мар’яна Булгакова